З дня на день в Україні очікують нового закону про вибори. З його прийняттям фактично стартуватиме кампанія до Верховної Ради. Однак в умах і діях вітчизняних політиків привид нових елекцій уже й зараз чітко маячить на політичному небосхилі. Уже за традицією партійні вожді з націонал-демократичного табору виголошують безліч пафосних сентенцій щодо «єднання заради України». І за тією ж таки традицією, зазвичай, справа не йде далі балачок. Це при тому, що, на думку переважної більшості експертів, лише об’єднана опозиція здатна скласти реальну конкуренцію діючій владі. Про проблеми опозиції, її об’єднавчі перспективи – у розмові із заступником голови Української партії Олегом Канівцем.

- Зараз в Україні спостерігається цікава ситуація. Як відзначають практично всі соціологічні служби, рейтинг влади стрімко падає. Однак рейтинг опозиційних сил майже не змінюється. Якщо й зростає, то надто повільно. У чому, на Вашу думку, причина такого стану справ. Опозиція в нас не така?

- Насамперед я це можу пояснити втомою людей від давно знайомих облич. Обличчя ті не змінюються на протязі багатьох років. Це, знаєте, як затасована колода карт. Політики змінюють своє місце розташування від опозиції до влади чи навпаки і, врешті, девальвували саму суть свого призначення, суть перебування у владі.

Люди вже звикли до того, що, роздавши купу всіляких обіцянок, політик, прийшовши до влади, одразу про все забуває. Ставить своє особисте вище суспільного. Звідси зневіра. Перестали вірити усім, хто є у цій колоді.

Другий аспект – зневіра після помаранчевої революції. Її лідери, отримавши карт-бланш, почали з’ясовувати стосунки, що призвело до відомих наслідків. Але десь винні і самі люди, виборці. Бо, віддавши владу своїм обранцям, не змогли здійснювати над нею громадський контроль.

Із цих двох причин витікає третя. Люди хочуть бачити нові обличчя людей, котрі роблять реальні кроки. Було гарне гасло Віктора Андрійовича «Не словом, а ділом». Сьогодні вже не треба гасел. Сьогодні потрібно виключно діло. Звідси пошук нових або відносно нових облич. Звідси й феномен Тігіпка на останніх президентських виборах, якого підтримав середній клас. Тепер вже розчарувалися і в ньому. Вільну нішу намагається зайняти Арсеній Яценюк. Але і в нього ми бачимо багато слів, а реальних справ, на жаль, мало.

- Звідки ж узяти нові обличчя? Структура більшості українських партій така, що все залежить від вождя і людині молодій та ініціативній зробити політичну кар’єру надзвичайно складно.

- Згоден, що особа, яка хоче себе зреалізувати, має для цього дуже мало можливостей. Якщо громадянин хоче реалізувати себе у владі, то мусить робити це через політичну партію. І щоб чогось досягти змушений йти проситися до партійного лідера.

Не витримує жодної критики й виборча система за закритими списками. Якби існувала реальна внутріпартійна конкуренція, відкриті списки, то, я переконаний, можливостей для реалізації було б набагато більше. Та й люди активніше йшли б у політичні сили, бачачи певну перспективу. Виросла б сама якість політиків і політичних партій.

- Сьогодні багато людей намагаються зреалізувати себе у громадянському секторі через різноманітні ініціативи. І, здобувши популярність і впливи, намагаються, делікатно кажучи, пропонувати себе тим чи іншим партіям. Хоча партії самі б мали вишукувати таких людей, всіляко сприяти їм, активно залучати їх до розробки різноманітних програм.

- У нас вже навіть спостерігається якась недовіра громадських лідерів до політиків, котрі цікавляться ними хіба напередодні чергових виборів…

Комплекс проблем в країні величезний. І без широкого залучення громадськості вирішити їх нереально. Держава повинна стимулювати розвиток громадських організацій. Але на превеликий жаль, вона цього абсолютно не хоче, не зацікавлена в цьому. Хоча, як на мене, людина, котра прагне чогось досягнути, в тому числі й у владі, не повинна боятися конкуренції.

- Політики наверху змінюються, але принципи їхньої роботи залишаються незмінними.

- Абсолютно. І в цьому я бачу величезну проблему.

- Тобто ми знову повернулися до питання про можливості для реалізації.

- Тут проблема не лише у специфічній позиції влади. Існує інший бік медалі. Проблема ще й в інертності людей. Повірте мені, бо знаю це з власного досвіду: є багато ініціатив, на які не так просто знайти волонтерів. У багатьох із нас ще існує совкова споживацька ментальність. Немає критичної маси людей, готової жертовно витрачати свій час і зусилля заради якоїсь мети. Над цим треба працювати.

- Працювати як? І кому?

- Ну візьмемо для прикладу нашу партію. В Українській партії ми ставимо собі завдання залучити до співпраці якомога більше громадських організацій та ініціатив. При чому не ставимо за мету підігнати усіх під структуру, бо розуміємо, що в багатьох громадян одне тільки слово «партія» нині викликає огиду. Ми ж висловлюємо готовність стати таким собі майданчиком для громадських дискусій з подальшим втіленням напрацьованих ідей політичними методами.

- В одному з інтерв’ю ще у 2005 році Ви закликали прихильників найпотужніших тоді демократичних сил «Нашої України» та БЮТу знаходити порозуміння на низовому рівні. Нагадаю, що в цей час саме почалося жорстке протистояння Ющенка та Тимошенко, яке в дещо інших формах можна спостерігати й зараз. Ваші заклики, та й, зрештою, прагнення більшості наших людей тоді не знайшли відгуку. Наслідки ми знаємо. Чому наші політичні вожді ніяк не хочуть мудрішати?

- Я, напевно, безнадійний оптиміст, але робити треба те, в чому ти щиро переконаний. І тому не втомлюся закликати до об’єднання. Не можу вам дати ствердної відповіді, що за ті шість років щось принципово змінилося на краще у свідомості людей, які претендують на політичне лідерство. Чомусь склалося так, що багатьом важко змиритися, що хтось може бути успішним, навіть успішнішим за тебе. У моєму розумінні успішна людина – це не просто матеріально забезпечена людина. Це передовсім людина, здатна нести свої ідеї і отримувати насолоду, що їх хтось розділяє.

- Ви говорите як невиправний ідеаліст…

- Можливо. Але я кажу те, що сповідую. Людей треба гуртувати довкола спільних справ. Це може бути будь-яка діяльність, що принесе користь. Можна спільно відремонтувати школу чи дитсадок, збудувати дитячий чи спортивний майданчик. Треба допомогти українцям відчути лікоть один одного. З цього має починатися політика. Бо втілювати в життя політичні завдання можна тільки з активними людьми, готовими працювати у громаді, вести її за собою і не боятися відповідальності.

- Я люблю наводити порівняння з двома кумами. Звечора вони можуть разом зробити якусь роботу, після цього випити-закусити, заспівати гарну пісню, а наступного дня розійтися по штабах своїх партій і клясти супротивника. Як позбутися таких речей, які вже інколи доходять до маразму?

- Рецепт тільки один. Треба пережити. Мусимо перейти через це, навіть прилюдно картаючи таких людей. Я не бачу іншого виходу.

- Але ж дуже довго переживаємо. При цьому не роблячи висновків з уроків, які нам вже неодноразово давали вже в незалежній Україні. От і сьогодні про єднання говорять буквально всі. А результату немає.

- Українська партія провела вже цілу низку зустрічей та консультацій. При цьому є вже перші результати. Ми підписали декларацію із силою В’ячеслава Кириленка «За Україну!». В результаті це має вилитися у наш спільний похід на вибори 2012 року. Ведемо також переговори з групою депутатів «Нашої України», яка підтримує Валентина Наливайченка.

Розпочався переговорний процес із людьми, наближеними до Анатолія Гриценка. Це я окреслив коло політичних сил, з якими ми в першу чергу хочемо говорити про співпрацю. Хоч те, що об’єднання необхідне, сьогодні вже очевидно для всіх.

- І в той же час більшість аналітиків переконані, що ані Яценюк зі своїм «Фронтом змін», ані Тягнибок зі «Свободою» на реальне об’єднання не підуть. Перший вже бачить себе президентом, у другого теж свої резони.

- І ми це розуміємо. Більше того, хочемо шукати партнерів ближче до нашої ідеології - правої, але не радикальної. Я завжди кажу, що «Свобода» - наш партнер. Їй вдається найкраще захищати наші надбання. Молодці. Нехай захищають. А ми би хотіли творити і будувати.

Щодо «Фронту змін», то він ближчий до ліберальної ідеології. «Батьківщина» взагалі ближче до соціал-демократії. Але всі ці сили опозиційні до влади і сума голосів, які можуть бути віддані за них, перевищує кількість потенційних голосів за діючу владу. Ось тільки питання, як привести опозицію до спільного знаменника? До президентських виборів ще далеко, а ми вже бачимо десь із шістьох кандидатів від опозиції. Це навіює песимізм.

Для початку я б хотів, аби хоч на правоцентристському фланзі з’явився єдиний кандидат. Нехай конкурують зі своїми ідеологіями Тягнибок, Яценюк, але хоча б Наливайченко, Гриценко та Кличко зійшлися на одній кандидатурі. Тоді вже можна буде рухатися далі.

- Принаймні дві причини для об’єднання опозиційних сил були тільки за останній місяць. Справа Тимошенко і, м’яко кажучи, незрозумілі дії влади в євроінтеграційних процесах. Тимошенко всі начебто захищали, хоча знаємо, що багато хто й потішався, хіхікаючи в кулачок.

- Декого з політиків у контексті цієї справи навіть називають мародерами. Є й такі.

- Ну тут ще можна списати на конкуренцію, взаємні задавнені образи і таке інше. Що заважає спільно виступити з якимось євроінтеграційними діями.

- Питання шляху в Європу і судового процесу над Тимошенко не завжди йдуть поруч. Юлю Володимирівну знаю ще з тих часів, коли вона особисто просила мене створити фракцію в обласній раді. Ми пішли на це, оскільки мене й групу моїх однодумців не хотіли бачити в новому політичному утворенні Народний союз «Наша Україна». Нас же не влаштовувала позиція президента Ющенка, який так довго вагався з призначенням прем’єр-міністра. Обласна рада тоді прийняла звернення до Віктора Андрійовича з проханням призначити Тимошенко керівником уряду. Усе таки, якби не Тимошенко, Ющенко не став би президентом.

І сьогодні, я не схвалюю те, що робить влада стосовно Юлії Володимирівни. Ми не можемо залишатися осторонь, бачачи вибіркове застосування судової машини, як дубини для боротьби з інакомилієм. Але я не відкидаю політичної відповідальності Тимошенко перед українським суспільством за підписані нею газові угоди. Ті договори – неправильні. Думаю, багато людей згадують хіхікання Тимошенко на слова Путіна про мазурика. Це не личить і люди цього не забувають. Все це відгукується сьогодні, коли йде розправа над Тимошенко, а люди захищати її на вулицю масово не виходять.

Так от, повертаючись до європерспективи. Там розумні люди і не хочуть втрачати Україну, розуміючи можливість її дрейфу в бік Росії. І справа Тимошенко не є виключним критерієм нашого входження в Європу. Ми повинні відповідати багатьом критеріям. Європу треба спочатку зробити в себе.

Адже в Євросоюзі теж свої проблеми. Бачимо, що відбувається в Греції чи Португалії. Природно, що багатша країна не захоче довго їх годувати. А тут ще й ми з купою своїх проблем. Але є геополітика і за її принципами ніхто не захоче відпускати нас.

А справа Тимошенко, якщо хочете, це навіть якийсь елемент торгівлі між українською владою та Європейським союзом.

Андріан РОМАНЧУК, спеціально для «Хронік»