12 червня 2012 р. сайт «Українська Правда» опублікував мій матеріал під назвою "Присяговідступники або плюю на таку Феміду".  Оскільки я плював на нашу українську Феміду, спираючись виключно на особистий досвід стосунків з нашим правосуддям, побоювався тоді, що сайт його не оприлюднить. У статі йшлося про суд над Ю. Тимошенко, майже всі засідання якого я відвідав, та про засудження мого помічника за вбивство якогось наркоділера в Сімферополі, яке Ленінським районним судом Сімферополя насправді доведене не було, а також про суд із приводу залиття моїм сином внаслідок тріщини труби одежі сусідки, молодий адвокат якої підкупив молодих експертів, які видали бажане за дійсне.

Тепер я щасливий, що дожив до того дня, коли люди сміливо називають наших суддів продажними, а Верховна Рада взялася нарешті за реформування судової системи. Тим не менше я плюю на таку Раду. Плюю, хоча сам був її депутатом в трьох скликаннях – в першому, п’ятому і шостому. Чому плюю? Бо порівнюю себе і своїх колег по першому скликанню з нинішніми депутатами. Нас від них відрізняло те, що ми всі як один ходили на роботу, як і належить державним службовцям за законом. Упродовж п’ятого і шостого скликання я не пропустив жодного сесійного засідання та засідання комітету, окрім того відомого випадку, коли я «лежав у Феофанії» після того, як регіонал Саламатін (тоді ще депутат, а не міністр оборони України!?) вгостив мене під час блокування трибуни стільцем по голові.

У першому скликанні депутати виходили з сесійної зали в коридор чи будь куди-інде лише після оголошення перерви. Нині маємо дивну картину: кворум на засіданнях комітетів майже завжди «висить на волосині», сесійна зала під час пленарних засідань є наполовину порожньою, спікер постійно закликає депутатів до зали. Він дуже нагадує квочку, яка кличе виведених нею каченят вийти з води. Надто часто закони не набирають необхідної для їхнього ухвалення кількості голосів через прогули депутатів. Саме таке сталося 2 червня, коли приймалося принципове і доленосне рішення про встановлення квот для української пісні на українських радіостанціях. Здавалось би: всім у парламенті зрозуміло, що Путін хоче знищити українську державу не тільки своїми «Градами», а й нищенням українського національного духу та української мови шляхом її витіснення російською мовою. Нині цю директиву російського шовінізму виконує більшість ліцензованих радіостанцій, включаючи у свій репертуар аж … 5% українських пісень. На таке голосування мали би прийти і проголосувати «за» всі депутати як захисники України і її суверенітету. Адже про це вони клялися, приймаючи присягу Виступати проти закону про квоти, це ніби вести мінометний вогонь по Україні з боку окупованих територій. Ба, ні: 111 депутатів, тобто кожен четвертий, були відсутні.

99 присутніх в залі народних обранців, переважна більшість з яких носять українські прізвища, ніяк не голосували, тобто фактично голосували проти. Тут на перших ролях «Опозиційний блок», тобто колишні «регіонали». Таких хтось колись влучно назвав «українськими псами на московському прив’язі». На других ролях тут їм підіграв радикал Ляшко, фракція якого не голосувала, бо в такий спосіб протестувала проти небажання президента створити парламентську комісію для розслідування його офшорних справ. Мені, як одному з двох колишніх членів бютівської фракції, які голосували проти виключення Ляшка з фракції БЮТ, так і хочеться звернутися до нього афоризмом, яким часом користувалися в моєму рідному селі: «До чого тут міліція, як грім порося забив?» Стовбичіть собі біля трибуни, переминайтеся там з ноги на ногу, але коли йдеться про святу українську національну справу, за яку віддали життя мільйони українців, відірвіться на мить від трибуни та натисніть свої кнопки.

Викликала цього разу здивування, або принаймні запитання, фракція «Самопоміч», всі члени якої під час вирішального голосування «утрималися», а Вікторія Войціцька навіть натиснула кнопку «проти». Оскільки фракцію «Самопоміч» часто називають львівською, можна лише допустити, що їм не подобалася квота у 35%. Западенцям могло хотітися, щоб вона була 90%, а В. Войціцька могла бути проти, бо вона ж бізнесвуменша з Києва. А Київ, як висловився незабутній Діма Табачнік – «город в общєм-то рускязичний».

Хто б там як свою поведінку не мотивував, але ініційований В. Кириленком закон Рада «завалила». Правда, Андрій Парубій, реагуючи на різкий випад свободівця Ільєнка, пообіцяв, що наступного сесійного тижня закон про квоти буде ухвалено після його доопрацювання в профільному комітеті. Мабуть, якщо вже Парубій за це візьметься, то так і станеться, але в цілому, доки спікер не наведе лад у Верховній Раді, доки не знайде спосіб змусити депутатів ходити на роботу, у бік Верховної Ради плюватиметься весь народ. До речі, днями я надіслав А. Парубію (а раптом використає!) зареєстровані мною у шостому скликанні два законопроекти під такими назвами: «Про внесення змін до Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» (щодо заходів для забезпечення дотримання народними депутатами присяги у частині законодавства про працю) та «Про внесення змін до Закону про регламент Верховної Ради України» (щодо посилення відповідальності народних депутатів об’єктивним табелюванням відпрацьованого ними робочого часу).

На Верховну Раду народ плюватиме доти, доки вона не ухвалить і не втілить в життя новий виборчий закон, який передбачатиме позбавлення повноважень за прогули, та доки той закон надійно не перекриє шлях до неї тим, хто має будь-який стосунок до бізнесу. Адже не секрет, що у Верховній Раді була і є досі купа ділків, які поклали трудові книжки у парламентський відділ кадрів, а самі плюючи на закон, з’являються тут, лише коли треба «порешать вопрос».

Нарешті про «неформат». Під ним тут, як правило, розуміються пісні українською мовою. Власники радіостанцій твердять про відсутність якісної української сучасної пісні і музики. Про те, що це наклеп і брехня, доводить існування численних молодіжних груп і гуртів, які користуються популярністю в молоді. І потім: хіба радіо існує лише для молоді? Те, що є форматом для молоді, часто є неформатом для численної групи радіослухачів. І чому раптом в ефірі має звучати лише сучасна пісня і музика?

Українська нація відома у світі надзвичайною пісенністю. Навіть в епоху більшовизму на радіо звучали українські народні пісні. Їх, за оцінками експертів, є понад шість тисяч. Пригадаймо бодай «Ой, дівчино, шумить гай…», «Ой, чий то кінь стоїть..», «Стоїть гора високая». Їх треба навіки забути? А чи не краще використати їх для нагадування українцям, що вони таки українці? А що робити з піснями козацькими, стрілецькими, повстанськими, колисковими, обрядовими, застільними, веснянками, щедрівками і колядками? Чому не пригадати пісні повоєнного періоду, складені відомими українськими поетами і композиторами? Пісні Майбороди, Кос-Анатольського, Івасюка, Білаша та інших співав весь Радянський Союз. А скільки в Україні було і є відомих хорів, капел і співаків, яким аплодували і аплодують в багатьох країнах світу. Наші власники радіостанцій і телеканалів хочуть викреслити все це з пам’яті українців. Якщо вони і далі чинитимуть опір запровадженню стабільної квоти на українську пісню, то вони ризикують втекти з української держави, як утік президент, який за квотою Москви призначав міністрів оборони, очільників СБУ, міністерства освіти та Держтелерадіо.

 

Юрій Гнаткевич, народний депутат України трьох скликань, Голова «Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка», портал "Воля народу"