Партнери

 
 
Головна » Публікації » Українська калина, чи японська сакура
7-04-2011, 14:07
Українська калина, чи японська сакура

Весна. Сонце з кожним днем стає все яскравішим, теплішим, грайливішим. Поволі пробуджується природа. Птахи закохано щебечуть. Дерева тягнуть гілочки до небесної гладі, купаючись в золотих промінчиках. Ще декілька тижнів і місто порине в ніжно-рожеву казку.

З різних куточків України, ближнього зарубіжжя почнуть стікатися в древній град над рікою Уж бажаючі потішитись естетичною насолодою та відчути себе трішки японцями.

Тільки раз в році, протягом одного –двох тижнів можна помилуватись заокеанською дивиною - деревами без жодного листочка, проте рясно вкритими рожевими хмарами квітів. Побачене заворожує, наповнює душу чистотою, святом, оновленням.

Сезон цвітіння сакури дуже короткий. Проте, квіти не в'януть, вони опадають «не вмираючи». Легкий вітерець підхоплює пелюстки і ті кружляють у рожевому танці. Це нагадує про швидкоплинність людського життя та непостійність буття.

Для японців період цвітіння сакури є улюбленим національним святом, що супроводжується ритуалом споглядання квіток священної рослини та вживанням в неймовірних кількостях саке. Усе це разом називається «милуванням сакурою». Раніше вважалось, що в квітах вишні жили душі предків. Отож, споглядаючи цвіт, дивишся на предків, поминаєш їх та забезпечуєш цим благополуччя, захист живим. Щоб досягти більшого ефекту, потрібно якомога інтенсивніше вживати «горючий» напій та їсти. Чим більш сп'янілим милуватимешся цвітом, тим щасливішим та багатшим будеш. Ось і вся сучасна філософія.

В часи минулі, для селян цвітіння «японської вишні» свідчило про настання нового року, нового сільськогосподарського циклу. Поети, творячи під прекрасною сакурою, прагнули отримати від священного дерева краплю божественної аури, що вплине на їх натхнення, поезію. Аристократи віддавались роздумам про буремне, прекрасне життя, таке недовге, мов весняний цвіт.

Якби там не було, для японців сакура – шанована рослина, символ країни і вони щороку мільйонами збігаються під розквітлу красуню, оберігаючи свої традиції, історію, культуру, релігію. Кожен з них знає, що втративши коріння, не матимеш майбутнього.

Японська красуня спокушає своєю екзотичністю. Все більше відомих громадських діячів, політиків віддають належне її чарам. З'явився певний модний космополітичний тренд – «публічно-ритуальне висаджування» дерева-іноземця. Якщо раніше сакура була туристичною родзинкою Ужгорода, то зараз помилуватись рожевим цвітом можна у Львові, Чернівцях, навіть у Франківську.

Хто знає, може мине трохи часу і «сакура-фест» перетвориться на загальноукраїнський фестиваль, набуде «національного» відтінку.

Стоп. Про що це я?

Саме час згадати свою, українську рослину-красуню - Калину.

І цвіте вона не менш пишно, яскраво, ніж японське диво. Та й значно довше (травень-червень) і духмяніше. До того ж плоди дає. Не аби які, а яскраво-червоні соковиті грона, що уже в серпні забарвлюються та дуже контрастно дивляться на фоні густої, зеленої крони. Ягоди радують око протягом усієї осені і прикрашають кущі навіть зимою.

А листя! З вересня воно поступово набуває неймовірного забарвлення усіх відтінків теплої частини спектру – від жовтого до багряно-червоного.

Калина, мов справжня жінка-кокетка, знає, як постійно тримати в напрузі, викликати захоплення, уникати нудної одноманітності. Вона – мінлива, чарівна, завжди інша, радує, змушує милуватись нею весною, улітку, восени і з приходом зими.

Прислів'я, пісні, вірші, казки, легенди... Калина є найбільш оспіваною народом рослиною.

Ще б пак! Українська красуня має не тільки декоративну, символічну та релігійну складові, а й практичну.

Раніше, калина росла біля кожної хати. Вона радувала око, служила оберегом (на щастя, на добро, на любов, на довге життя), лікувала.

Без неї не обходилась жодна подія в житті українця (від народження до останнього подиху). Кущ вважався «весільним деревом»-гільцем і був обов'язковими учасником святкового обряду. Його гілками прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки, вишиті рушники та сорочки.

Коли в сім'ї чекали дитину, то старались зробити з старого пагона сопілку, тоді, за повір'ям, народжувався син.

А ще калину клали між подвійними рамами вікон для краси та як оберіг.

ЇЇ кущі сажали біля криниці, щоб вода була смачною.

Коли кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. В цей період, усі хатини виглядали, мов чепурушки, що одягнули коралі, які червоніли аж до морозів.

Широко відомо про лікувальні властивості калини, яка допомагає видужати при багатьох хворобах. В народі казали: «Червона калина від ста хвороб лікує». Рослину використовують, як кровоспинний, заспокійливий, сечогінний і вітамінний засіб, для пониження кров'яного тиску, при хворобах серця, шлунку, нирок, шкіри, склерозі, простудах тощо.

А які смачні готують господині з плодів калини киселі, муси, компоти, повидло, мармелад, соки, наливки, лікери, фруктово-ягідні вина, начинки для пирогів, приправи до м'ясних страв.

В давнину ягоди куща використовували також для прикрашення тканин, яким вони довали червоне забарвлення, а кора – чорно-зелене.

З гілок рослини виготовляли речі буденного вжитку, музичні інструменти.

Образ калини часто використовувався у народному фолькльорі. З ним встановлювали асоціативний зв'язок, намагаючись передати жіночу красу, молодість («Розцвіла, мов калина»), прагнучи відобразити козацьку звитягу та любов до рідного краю («Гімн Січових стрільців»), споріднюючи з самою ненькою-Україною («Без верби і калини нема України»).

Калина для українця - це уособлення дому, батьків, усього рідного. Вона є символом неперервності життя, роду, крові, вогню. Навіть назву рослини пов'язують із жаром, паланням, сонцем. Саме дерево єднає світ мертвих із світом живих і ненароджених та є відображенням безсмертя, незрадливої світлої пам'яті. Червоні плоди стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну, символом нескореності та стійкості, єдності нації, потягу до своїх традицій, звичаїв.

Написала усе і сумно стало. Де ж вони калинові алеї? Де національні свята, фестивалі пов'язані з цвітінням рідної красуні? Куди зник осінній обряд «похід на калину»?

Невже ми втрачаємо своє минуле, те що живило душу та плоть наших пращурів? Те, що вирізняло нас, як націю? Те, що є нашою історією, культурою, традиціями?

Інна Конар, Закарпатська крайова організація Української партії




Інші новини:
 
Фотогалерея
Хмаринка тегів