Партійні вожді, які на початку 90-х років на хвилі національно-демократичного піднесення виринули з комуністичного середовища, повинні піти у політичне небуття.

Потрібно мати мужність та політичну волю придушити власні амбіції, зробити крок назустріч і передати владу молодим та потужним політикам, що стоять на засадах розбудови української держави. Рольовою моделлю тут може слугувати приклад Кардинала Любомира Гузара, який свідомо передав владу значно молодшому, демократично обраному наступнику.

Необхідно віддати належне «старим» націонал-демократам за здобуття нашої незалежності та частково за Помаранчеву революцію. Вони пройшли тяжкі випробування комуністичними репресіями, не втратили силу духу і зберегли стійкість переконань. Вони були вдалими мітингувальниками, хоча організацією протесту завжди чомусь займалися не ті, хто стояв на подіумах і трибунах.

Нацдеми ніколи не хотіли йти у владу, вони почувалися комфортніше у опозиційній ніші націонал-популістів. Тому, і в 2005 році після перемоги Помаранчевої революції, вони не витримали «перевірки владою». Варто наголосити, що саме ними було упущено можливості змін та дискредитовано гасла національного відродження 1991-го, Помаранчевої революції 2004-го.

Багато з них були ефективними і авторитетними громадськими діячами, але політичними і державними - стали одиниці. Чому?

Ці люди, виховані комуністичною системою, а відтак, не вміють ефективно керувати державними ресурсами та не мають відчуття відповідальності за людей. Їхній досвід здебільшого пов’язаний з освоєнням і «дерибаном» бюджетних асигнувань. Більшість з них так і не зрозуміла прописних істин державотворення: віддавати святій справі всього себе, уникаючи при цьому підкилимних партійних інтриг.

Будьмо відверті: практично всі з них їздять на авто, яких ніхто ніколи не побачить у їхніх деклараціях. Нацдеми, на відміну від своїх ворогів, завжди сваряться між собою та не вміють працювати у команді, оскільки хворіють комплексом «вождизму». Вони не були самодостатніми поза політикою. Навіть, якщо у них зараз і є бізнес, то він прямо пов’язаний з державними чи місцевими бюджетами, функціонує та захищений завдяки політичній діяльності.

Ці люди здебільшого не мають досвіду керівництва органами місцевого самоврядування, не володіють основами економіки та елементами стратегічного планування. Саме тому вони намагаються спрямовувати суспільну дискусію в гуманітарні теми, в яких їм комфортно, де вони почуваються компетентними.

Однак, «старих» націонал-демократів рано списувати - на цих людей є потреба, і поле діяльності - чи не більш важливе, ніж політика. Їх справжнє покликання і місце - робота в громадському секторі. Вони повинні стати моральними авторитетами, організаторами так любих їхньому серцю заходів, що стосуються історичної пам’яті і національної культури. «Просвіта», Товариство української мови ім. Т. Шевченка, НТШ, Союз Українок та десятки інших організацій, що зараз слабують на кадрову недостатність, зможуть відновити свою діяльність, а досвідчені діячі матимуть час і змогу передати знання, досвід і авторитет наступному поколінню діячів громади.

Наш час потребує політиків іншої якості - самодостатніх особистостей, які не зароблятимуть політикою, котрі вже довели, що можуть працювати на благо української держави та народу.

Олег Олійник для Кореспондент