Вже кілька років поспіль найрішучіші кроки влади здійснюються у нас під час червнево-липневої спеки, коли публіка найбільш розімліла, збайдужіла і не здатна не те, що на серйозні протести, а навіть на членороздільну реакцію. Цього року нас спеціально полякали ще холерою, ретельно повідомляли про найменші автоаварії... І от-таки показали, заради чого відбувалося те нагнітання ситуації – пенсійна реформа все ж виходить на фінішну пряму.
Цю реформу нарешті прийняли у першому читанні, а до кінця парламентської сесії обіцяють проголосувати і вдруге. Правда, за рік обговорення її максимально вихолостили. Нині найсуттєвіших моментів два: поступове збільшення пенсійного віку для жінок до 60 років і обмеження максимальної пенсії десятьма прожитковими мінімумами (зараз це 7640 грн.). В тому числі обіцяють зрізати вже призначені високі пенсії. На перший погляд обидві новації виглядають досить радикальними, але реальний ефект від них може бути значно меншим, ніж здається. Що дасть утримування літніх жінок на роботі, якщо вже зараз бракує робочих місць для молоді? Особливо гострою ця ситуація є у школах, куди випускники педагогічних вузів не можуть влаштуватися роками, бо педколективи заповнені пенсіонерами, які тримаються там до останнього. Зараз же в усіх трудових колективах відбуватиметься отакий зсув на користь пенсіонерок за рахунок потенційного нового поповнення. Не дивно, що вже зараз багато нашої молоді пов’язує свої трудові перспективи виключно із закордоном. Тепер ця тенденція тільки посилиться.
Хоча до другого читання від реформи можуть лишитися взагалі ніжки та ріжки. Не вирішено головного питання: як наповнювати Пенсійний фонд так, щоб там завжди водилися гроші. Це можна зробити збільшивши удвічі-утричі зарплати і відповідно відрахування з них, примусивши наших жирних котів більше платити своїм працівникам. Бо ж Україна – держава контрастів, такого розриву між багатими і бідними нема більше ніде в Європі. Якби держава вела політику згладжування цих контрастів, зменшення диспропорції у розподілі доходів, пенсійна проблема вирішувалась би автоматично. Нинішня же реформа імітує зміни, нічого не змінюючи по суті. Бо олігархи для влади – це священна корова. Як вже помітно, нинішні реформи здійснюються в такий спосіб, аби тільки не зачіпати їхніх інтересів. Паралельно іде урізання всіх можливих соціальних виплат і загалом бюджетних видатків. У ці місяці ліквідуються вже останні позитивні набутки радянської доби, але від цього фінансова ситуація не покращується.
Тому сакраментальне питання, звідки брати гроші, лишається. До останнього часу сподівалися на відновлення і розширення вигідної торгівлі з Європою, але там зараз купа своїх проблем. Коли нас і приймуть до зони вільної торгівлі, то ефект це все дасть тільки через кілька років. Лишається головний невикористаний ресурс – земля. Тому останнім часом усе більше говорять про аграрну реформу. Простіше кажучи, про розпродаж чорноземів. З одного боку, цим можна фантастично поповнити бюджет (але вже востаннє). З іншого боку, отримавши ефективного землевласника, Україна може стати помітним гравцем на світовому ринку продовольства. Але і ризики дуже великі. Категорично неприйнятним варіантом буде, коли наші землі потраплять у власність іноземцям, а імовірність цього дуже велика. Нормально, коли б в Україні виникли мільйони фермерських господарств, але нині це геть нереально. Найбільш вірогідно, що землі перейдуть у власність вітчизняних олігархів, якщо ті повважають вигідним інвестувати в аграрний сектор. Але і тут лишається чимало питань.
На продовольчому ринку Європи зараз справжній детектив. Хто би не стояв за нинішньої інфекційною диверсію, все більше відчутно, що вона здійснюється, аби дестабілізувати і скоротити цей ринок, створити додаткові проблеми для євро. У світі розгортаються продовольчі війни, проти яких безсиле навіть НАТО. Україну поки не залучено до них, хоча відродження села може потягти за собою і таку небезпеку. Як то робиться, нам вже продемонстрували, коли пару літ тому у нашій кукурудзі нібито знайшли діоксин. Зрозуміло, що перестарілим колишнім головам колгоспів у такому жорсткому бізнесі робити нічого. Там ще можна уявити наших металургійних чи хімічних баронів. І здається, що влада якраз підштовхує їх убік села. Це може стати найрадикальнішою з усіх наших реформ, але може і призвести до краху цілої держави.
Сергій Федака для Трибуна
